зв'язок

9.03.
По-справжньому повертатися додому можна лише живучи на межі із ним.  На межі того відчуття, що цей дім, власне, у тебе один, що це якесь досить конкретне і до того ж єдине місто і єдина вулиця, єдина кухня і єдине ліжко. За інакшої ситуації покидання домашнього міста, свого звичного оточення, нічого не варте. Будь-яка подорож перетворюється на сон, що за найкращих умов лишить короткий, хоч і яскравий відбиток у твоїй пам’яті. Про жодне повертання додому не йдеться. Власне, про яке повертання можна говорити, коли і квитки назад лежать у кишені і розплановано майже все -  кожен день і кожна година. Де тут розрив?

Хоча зовсім не у квитках і планах справа. Розрив це завжди зміна структури і смислу, це метаморфоза, докорінне перевертання всесвіту. Листок паперу, зрештою, змінюється лише розірвавшись, лише набувши іншої площі і форми. Усе принесене ззовні, накладене на поверхню  – це лише місцева географія, коливання «в межах», зміна топосу, і зовсім не зміна формації, сутності. За різнокольоровими фарбами і мазками, лініями від кулькових ручок і сірими стежками простих олівців ховається вічний спокій перводанної архаїчної білизни паперу. Цей спокій постійно там є і, якщо говорити про дім, про відчуття дому, то слід говорити саме у такий спосіб. І відчувати теж у такий спосіб, саме так, як відчуваєш оцю основу для будь-якого тексту, символу, чи каракулі(в таких термінах можна було б визначати і життя). Але як так склалося, що чистий листок ми бачимо порожнім, і власне, так його і називаємо, лишається не зрозумілим, принаймні на сьогоднішній день.  
А якщо говорити про розрив, то, насправді, можна лише поставити сяке-таке  запитання (усвідомлюючи всю сумнівність проблеми), а чи взагалі можливий розрив? І що ховається за цим словом? Я все ж переконаний(принаймні сьогодні), що людину яка б сказала: «Я не можу забути, залишити, відкинути свій дім»  можна звинуватити в нещирості і кривлянні душею. Бо того дому, що в нашій культурній спадщині часто означувався «грунтом», місцем, де корінь людської особистості заглиблюється в землю і з’єднує її з чимось постійним і основним(з основою) насправді не існує. Хоча ні, такий корінь є, але відчувається(для нас) і розвивається(для себе) він якісно інакше.

Здається на одному з американських континетів є такий різновид дерев, що власне самі пускають своє коріння і вростають там де вважають за потрібне. Щось дуже схоже на нашу полуницю. І якщо природа для нас часто стає прикладом того, як слід жити, як слід віднаходити і відчувати себе в цьому світі, то чому ми бачимо в природі(але вже у своїй) лише щось одне, лише те, що колись побачила наша культура і потім, та ж сама культура зберігла як цінність і вживила цю цінність у своє тіло і відповідно і у наше тіло також.
Дім це звичайно ж корінь. І так само як корінь він проявляється і пробивається з насінини досить швидко, а от розвивається до широкого і сильного кореневища дуже неквапно. Тому і відірватися від цієї основи можна лише тоді, коли є куди відірватися, коли є вже те інше місце, те нове кореневище, на якому вже встигло постояти і дати плоди дерево твого життя. Розрив завжди існує на межі, а межа ця проходить між двома органічними системами постачання життя, постачання поживних речовин від жирних маслянистих грунтів культури до тонкого і тендітного листя наших повсякденних настроїв і думок.