перша
Я давав собі обіцянку писати принаймні сторінку щодня. Сторінка на один день. Це безмежно мало з погляду Великої літератури, це безмежно мало для глибокого занурення в певний світ, мало для створення шедевру, створення реальності повноцінної, з безмежністю кольорових форм і сюжетів, героїв і пейзажів. З іншого боку, часом, щоб заповнити одну-однісіньку сторінку(що там сторінку – рядок) необхідно прожити кілька життів. Що вона може, ця одна сторінка? І що можу я, маючи просте завдання, замалювати дрібними літерами цей піс оф шіт. Де я зараз? Безперечно – це світ графоманії, манії до писання, лише піддавшись їй можна бездумно, ритмічно, літера за літерою відбивати текст і задоволено вдивлятися, як його прямокутне смугасте тіло росте, витягується ніби вітрила, що їх розправлено для ловіння вітру і мчання, стрімкого мчання голубою холодною гладдю. Чи мої це вітрила? Чи несуть вони мене кудись? Запитувати останнім часом стає так легко, як викидати новорічну ялинку. А от з відповідями все навпаки. Для ситуацій і вражень віднаходиш лише порожнє означення «дивна», для людей – «така собі». Скільки пустоти я відчуваю у цих словах, скільки невпевненості... Іншим вдається дивним(знову це дивним) чином говорити конкретно, впевнено висловлюватися, давати чіткі оцінки. Що заважає мені? Ця проблема вже кілька років стирчить в мені найбільшим суком і чіпляє на себе усякий непотріб чужих поглядів, думок і переконань. І якщо сьогодні я мушу написати свою першу сторінку, то це стане сторінка запитань... і це будуть зовсім не конкретні запитання, а запитання взагалі. Здається я можу ставити їх до безмежності, вигадувати все нові і нові варіанти запитування, віднаходити незрозуміле. Незрозуміле – це їжа для запитань.
Слід відкинути страх перед нечіткістю і нелінійністю тексту. Текст який я пишу швидко і не виправляю є переважно сумбурним, грубим, я не побоюся сказати, тупуватим і примітивним. Будемо вважати це моєю власною вправою, точніше комплексом вправ, певною терапією, яку я здійснюю сам над собою, руйнуючи усі педагогічні норми і закони психоаналізу і східної філософії. Хто мій вчитель? Хто мій наставник і поводир? Це Я. Якщо насінина проростає у прекрасну рослину, то немає в неї ані батька ані матері, немає гуру, який вчив би її як стати квіткою. Вона сама по собі, плавно і впевнено, досягає власної досконалості, власної квітковості. Але ким же маю стати я, і куди вестимуть мене ці вправи? Ці мої одинокі сторінки(бо я відчуваю, що кожна з них житиме своїм власним життям), матимуть глибоко інтимний характер, вони актуальні лише для мене, для мого внутрішнього світу і моєї автобіографії. Лише я володію розумінням того, для чого вони створюються, для чого я, відкрито занявшись графоманством виписую штучно створений текст розміром в одну сторінку А4.
На сьогодні лишається написати лише кілька рядків, та я відчуваю як азарт заволодів моїми пальцями і думками і штовхає мене до мазохістського бажання писати щось вартісне і високохудожнє. Я владний впасти у цю безодню, в якій і без мене вже летять до гори ногами десятки амбітних писак і писунів, та відчуття таке, ніби я давно став «своїм» в цій тісній нарцистичній компанії.