Вміти сказати
Сьогодні перше вересня і в цей день у пам'яті вспливають як потопельники спогади зі шкільних часів.
Починаючи з п’ятого класу я рахував себе стовідсотковим математиком. Мене переважно цікавили числа, дроби, рівняння і задачі, а всі закони і правила мови видавалися доволі нудними і вперто не хотіли вкорінюватися в моїй голові. Читати я любив, писати – не дуже. Диктанти давалися важко, а завдання типу письмового твору травмували мою дитячу психіку так грубо і безжалісно, що я міг кілька днів поспіль депресувати досконаліше ніж будь-яка голівудська звізда.
Словом, мову чисел я засвоював на відмінно, а в сфері мови нормальних людей намагався просто не відставати від своїх однокласників. Була в мене іще одна болюча проблема, яка інколи дає про себе знати ще і до цього часу: мені складно було усно відповідати перед класом або просто переповідати прочитаний матеріал, наприклад, з біології чи історії. Я міг прочитати усе кілька разів і все одно, коли тягар відповіді падав на мої малолітні плечі, я починав затинатися, не міг зв’язати слова в нормалні пов’язані між собою речення, які були б придатними для передачі хоч би якогось смислу. Замість зв’язної мови виходила просто сумбурна купа зі слів, якими я вистрілював часом перезаряджаючи красномовним «еее..» Як наслідок викладачі ставили мені максимум «4»(за 5-ти бальною системою) за мою відповідь. Я думаю вони відчували, що хлопець щось читав, але видно не розібрався до кінця у матеріалі. Відповідь була, але думка в ній – не спостерігалося.
Тепер я розумію, що саме тоді формувалося вміння висловлювати оцю кляту власну думку. Не просто мати її і тішитись тим, що ти ознайомлений з усім матеріалом, що вразі чого, ти, спираючись на власний досвід, освідченність і власне ставлення до проблеми, можеш з чимось погодитись, чи не погодитись. Зараз я розумію, що так просто все це не працює. Вміння висловити думку необхідно повинно доповнювати просте знання того, що така думка наявна у твоїй голові. Зрештою увесь навколишній світ знатиме про нас не більше, ніж ми йому про себе розкажемо. Розкажемо звичайними словами і простою зрозумілою усім мовою. Вміти сказати – це не привілей, не розкіш і не талант. Це свого роду необхідність для людини, яка сьогодні все частіше стикається з глобальним світом тексту в усіх його різноманітних варіантах – голосових і письмових, графічних і музичних. Сьогоднішній світ змушує нас говорити і писати частіше, ніж будь-коли, він постійно чекає, що ми щось йому скажемо, кинемо меседж, поділимося своєю думкою. Комунакація як універсальна і до того ж самодостатня цінність ще ніколи не була такою впливовою, як на рубежі двох останніх століть. Нині життя це не рух і не кров, нині життя це комунікація, і перш за все, це розмова і діалог. Від якості цього діалогу залежить якість самого життя.
Вміння сказати, напротивагу вмінню говорити, є тією зброєю для сучасної людини, яка дає можливість не виживати, ні, – дає можливість жити активно і тверезо.
З такими "високими нотами" у тексті мені як автору, нічого не залишається, як тільки закінчити цей текст щирою настановою молоді і "нашому майбутньому" в обліччі наших дітей) Отож ось воно, моє віншування:
побільше вам сказати у цьому навчальному році...і неодмінно бути почутими.